Чи можливе вираження договірних грошових зобов’язань в іноземній валюті
Відповідно до ст. 192 ЦКУ законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня.
Повторює приписи даної норми і ст. 524 ЦКУ: зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
Тобто прямо встановлено можливість визначення зобов’язання в іноземній валюті. При цьому ст. 533 ЦКУ даний припис деталізується – якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Тобто законодавець однозначно встановлює можливість визначення суми договору в еквіваленті іноземної валюти з визначенням суми оплати на дату платежу.
Водночас, не можна не згадати про альтернативну позицію, яка іноді застосовується державними органами. Так, базуючись на нормах постанови КМУ «Про удосконалення порядку формування цін» від 18.12.98 р. № 1998, без ґрунтовного та системного підходу до тлумачення цієї норми, доходять висновку про заборону для суб’єктів господарювання визначати та виконувати зобов’язання в іноземній валюті або її еквіваленті, окрім як «в частині імпортної складової структури ціни». Це відображено в листах Мінекономіки від 01.06.2009 р. № 3802-25/202 таДержцінінспекції від 03.12.2009 р. № 200/7-6/6148.
Основна думка, зафіксована у цих листах, полягає в тому, що компанії-резиденти не мають права встановлювати ціну договору в еквіваленті іноземної валюти з прив’язкою до офіційного курсу НБУ на день оплати, так само як і встановлювати ціну договору в еквіваленті іноземної валюти з прив’язкою до ринкового курсу НБУ на день оплати.
В даному випадку є прямі приписи ЦКУ, і висловлений у вищезгаданих листах підхід їм суперечить.
На щастя, суди цілком чітко розбираються в ситуації, і наразі судова практика свідчить на користь можливості фіксації еквівалента суми договору у валюті.
Цьому питанню присвячено не один роз’яснювальний документ. Як на найбільш показовому і новому можна зупинитися на оглядовому листі ВГСУ «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов’язань» від 29.04.2013 р. № 01-06/767/2013.
Так, ВГСУ доходить висновку, що вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству. При цьому ВГСУ встановлює особливості нарахування індексу інфляції в подібних ситуаціях.
ВГСУ зазначає, що ст. 625 ЦКУ встановлено зобов’язання боржника на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення за умови, що боржник прострочив виконання грошового зобов’язання. Стаття 627 ЦКУ визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
ВГСУ чітко вказує, що в даних правовідносинах застосовуються приписи ст. 524 та 533 ЦКУ. При цьому вказано, що ст. 533 кореспондує з положеннями ч. 2 ст. 198 ГКУ.
Таким чином, вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює урахування розрахованого індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов’язаних із знеціненням валюти боргу, оскільки офіційний індекс інфляції визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
Володимир Єніч
Джерело отримання матеріалу консультації – ВЕДОМОСТИ бухгатера